Українська охорона здоров'я потребує докорінних та виважених змін, які необхідно спрямувати на збереження та зміцнення життя і здоров'я населення й створення належних умов для реалізації конституційного права на охорону здоров'я у нашій державі. В умовах формування правової соціальної держави реалізація політики держави, що спрямована на охорону здоров'я населення та її реформування, можлива лише шляхом прийняття належної нормативно-правової бази.
Об’єктом дослідження є весь великий комплекс відносин, пов’язаних з охороною здоров'я, серед яких відносини «пацієнт-лікар», відносини пов'язані з організацією і управлінням системою охорони здоров'я, відносини, що виникають у процесі проведення санітарно-епідеміологічних заходів, при організації обов'язкового медичного страхування, проведення ліцензування й акредитації медичних установ, експертизи якості медичної допомоги, – уся ця сфера людського буття є об'єктом правового впливу норм медичного права, тобто тією сферою громадського життя, у якій, переважно, виникають відносини, що утворюють предмет цієї галузі та врегульовані її нормами.
Предметом дослідження є відносини, що виникають у сфері охорони здоров'я (охорони здоров'я населення) між медичною організацією (установою) і (або) медичним працівником, з одного боку, і пацієнтом, – з іншого, з приводу здоров'я останнього.
Правове регулювання взаємовідносин людини та суспільства не оминало сфери охорони здоров’я та надання медичної допомоги у всі часи. Регламентація медичної діяльності в Україні має глибоке історичне коріння і бере початок ще з часів Київської Русі. Якщо розглядати історичне регламентування питань медицини, можна виділити п’ять основних періодів, а саме: X–XVII століття; правління Петра Великого; розквіт Російської імперії середина XVIII – початок XX століття; Радянський період; період незалежності України з 1991 року і до сьогодення.
Правове забезпечення охорони здоров'я у радянський період представлене рядом нормативно-правових актів, серед яких особливе місце відведено конституційному регулюванню, зокрема Конституції УРСР від ЗО січня 1937 року (ст.119), де передбачено право громадян на матеріальне забезпечення в старості, а також у разі хвороби і втрати працездатності. Це право відповідно до цієї конституційної норми, забезпечується широким розвитком соціального страхування робітників і службовців за рахунок держави, безоплатною медичною допомогою трудящим та наданням у користування трудящим широкої сітки курортів. Вже у Конституції УРСР від я 1978 року (ст.40) безпосередньо закріплено право громадян на охорону здоров’я. Це право, відповідно до ч.2 ст.40, забезпечується безоплатною кваліфікованою медичною допомогою, що подається державними закладами охорони здоров'я; розширенням мережі закладів для лікування і зміцнення здоров'я громадян...особливим піклуванням про здоров'я підростаючого покоління, включаючи заборону дитячої праці не пов'язаної з навчанням і трудовим вихованням; розгортанням наукових досліджень. спрямованих на запобігання та зниження захворювання, на забезпечення та зниження захворюваності, на забезпечення довголітнього активного життя громадян. Право на охорону здоров'я дістало своє закріплення також і в інших актах, а саме – Декретах про безоплатну передачу лікарняним касам усіх лікувальних закладів на підприємствах (1917), про допомогу потерпілим від нещасних випадків на підприємствах (1917), про страхування робітників на випадок хвороби (1918), про професійну роботу і права медичних працівників (1924), Постанова про порядок проведення медичних операцій (1937), Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров'я (1969) та ін.
Цікавим видається нормативний акт, що регулював питання надання медичної допомоги і визначав правовий статус медичних працівників – Декрет (Положення) «Про професійну роботу і права медичних працівників». Цей документ майже протягом півстоліття був для лікарів основним юридичним документом, своєрідним статутом, що регламентував лікарську діяльність. У ньому були визначені права та обов'язки лікаря, правовий порядок проведення лікувально-профілактичних заходів, у тому числі і хірургічного втручання, передбачені умови залучення лікарів до обслуговування військових та судово-слідчих органів, відповідальність медичних працівників за професійні порушення та ін.
Основи законодавства про охорону здоров'я 1969 року були узагальнюючим актом у якому містились перероблені, доповнені і систематизовані основні правові документи, що діяли у системі охорони здоров'я протягом довгого періоду. У прийнятому документі вперше на рівні закону був закріплений той унікальний досвід у сфері охорони здоров'я, який був досліджений за майже півстолітній досвід періоду діяльності радянської охорони здоров’я. Регламентація медичної діяльності у цей період характеризується відомчою нормотворчістю. На думку 3. Гладуна, навіть просте кількісне існування законодавчих і відомчих актів показує, що масив нормативно-правових актів про охорону здоров'я складався тоді головно з актів відомчого характеру, а не навіть не актів уряду.
Період з 1990 року і до сьогодні представлено плеядою нормативно-правових актів, які покликані всебічно регулювати одну з головних сфер суспільного і державного життя. Серед них особливе місце займає Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року – нормативний акт, що спеціально виданий для регулювання відносин у сфері охорони здоров'я. Цей комплексний законодавчий акт містить норми різних галузей права. З одного боку, в нього входять норми, що регулюють адміністративно-правові відносини між органами управління охороною здоров'я і лікувальними закладами з керівництва цими закладами, з другого боку, норми, що регулюють цивільно-правові відносини, які передбачають права і обов'язки пацієнтів, медичних та фармацевтичних працівників та ін. Цей нормативний акт є своєрідною декларацією прав громадян на охорону здоров'я, який визначає правові, організаційні, економічні і соціальні засади охорони здоров'я України та регулює суспільні відносини у цій галузі. Цей документ закріплює державну політику у галузі охорони здоров'я, принципи охорони здоров'я, визначає зміст права на охорону здоров’я і обов'язки громадян, встановлює державні гарантії щодо юридичного захисту права на охорону здоров'я, визначає політику світової спільноти у сфері охорони здоров'я, регулює питання проведення медичної експертизи, закріплює гарантії охорони здоров'я матері та дитини, передбачає основи правового статусу медичних та фармацевтичних працівників й інші питання в усій сфері життєдіяльності.
Тривалий час у нашій державі була відсутня реальна правова регламентація медичної діяльності. Законодавство про охорону здоров’я носило декларативний характер, а правила надання медичної допомоги містилися у відомчих актах, які не підлягали публікації. Наслідки цього сьогодні загальновідомі – пацієнти були цілком безправні, а лікарі, вірогідно, не уявляли коло своїх прав та обов’язків, межі, за якою настає правова відповідальність. Розвиток в Україні ринку медичних послуг, конкуренція по-новому ставить питання про місце і роль медицини в житті нашого суспільства і вимагає поліпшення практики організації та функціонування охорони здоров’я України.
Необхідність знання медичного права продиктована новими суспільно-економічними умовами, переорієнтування соціальних цінностей, підвищенням рівня правових знань населення. У зв’язку з цим, питання розвитку національної правової системи і формування нової галузі права України – медичного права – набувають особливої актуальності. До того ж, специфічні особливості у сфері охорони здоров’я, необхідність кодифікації законодавства на підставі пандектної системи, сучасні тенденції виділення нових галузей права створюють передумови для офіційного визначення медичного права самостійною галуззю права.
Варто зазначити, що в системі національного права відсутня спеціальна галузь – медичне право. Немає також відповідних науки та навчальної дисципліни. У той же час в Конституції України закладено умови для становлення і розвитку цієї галузі права.
Серед науковців немає єдиної точки зору щодо визначення поняття медичного права. В юридичній літературі поняття медичного права визначається по різному. Уточнення цього поняття важливе для визначення кола суспільних відносин у сфері медичної діяльності, які вимагають спеціального правового регулювання в формі галузі права.
Найбільш повно й правильно сутність і зміст розглянутого поняття відбиває визначення В.І. Акопова, на думку якого, медичне право – це «сукупність нормативних актів, що регулюють відносини між громадянином і лікувально-профілактичним закладом, між пацієнтом і медичним працівником в сфері організації, а також їх прав, обов’язків і відповідальності в зв’язку з проведенням діагностичних, лікувальних, санітарно-гігієнічних заходів».
Проблема удосконалення законодавчого забезпечення охорони здоров'я стає в Україні дедалі гострішою і потребує рішучих дій у цьому напрямку. Одним з пріоритетних шляхів удосконалення законодавства про охорону здоров'я в Україні є систематизація діючої нормативно-правової бази. Проблема формування медичного права і прийняття кодифікованого акту, зокрема Медичного кодексу України, набуває чимраз більшого резонансу.
Актуальність і важливість створення кодифікованого акту – Медичного кодексу України – пояснюється багатьма обставинами, основними з яких є:
= необхідність комплексного реформування вітчизняної системи охорони здоров’я, у тому числі її законодавчого забезпечення як фундаменту для усіх інших перетворень;
= відсутність на даний час науково – обґрунтованої концепції законодавчої діяльності у цій сфері;
= прагнення забезпечити підвищення рівня правової освіти медичних і фармацевтичних працівників;
= сприяння і допомого юристам при розгляді і вирішенні так званих «медичних» справ;
= неузгодженість у деяких випадках окремих законів у сфері охорони здоров’я з галузевим законодавством;
= необхідність чіткої регламентації правового статусу медиків і пацієнтів;
= потреба правового регулювання різних систем охорони здоров’я (державної, муніципальної, приватною).
У Медичному кодексі необхідно реалізувати вимого міжнародних стандартів з прав людини, щодо охорони здоров’я, зокрема надання медичної допомоги, оскільки саме він у подальшому стану міцною опорою медичного права України – галузі права, що починає невпинно розвиватись й у нашій державі.
Романова Альона Андріївна
